Статьи

Радивилівський письменник, чию могилу хотіли знищити

Опубликовано: 23.10.2018

Разговор не про деятельность, которая может развиваться в одном направлении, не про игру, которая из развлечения превратилась в серьезный вид спорта, при этом долгие годы испытывая преобразования и уступая нормам и совокупности определенных технологий. То же самое и происходило с другими видами командного спорта, перейдите сюда affgambler.appspot.com. Велосипеды прочно заняли определенное место в нашей жизни и являются неотъемлемым атрибутом во многих спортивных дисциплинах: прогулок, велосипедном туризме, горном велоспорте, триатлоне, дуатлоне, спусках, велокроссах, трековом велоспорте, гонках с преследованием, экстремальных гонок, и прочих разновидностей велосипедного спорта. Конечно, при таком различном использовании велосипеда разрабатываются различные модели велосипедов. В этой статье велоспорт представлен транспортным средством и как спортивное снаряжение.

Велосипед в качестве транспортного средства

Как транспортное средство велосипеды используются миллионами людей на всей планете. Для населения бедных стран единственно достижимым средством для передвижения - это покупка велосипедов старых моделей или даже уже бывших в использовании. При помощи велосипедов жители таких стран расширяют свою коммерческую деятельность, укрепляют семейные и дружеские отношения.

Большие и многолюдные азиатские мегаполисы предпочитают вместо велосипедов шумные мотоциклы, как более быстро средство езды, где цилиндр имеет небольшой объем. Конечно, при помощи мотоцикла тоже можно перевозить как людей, так и небольшие грузы, но это не такое экологически чистое транспортное средство как велосипед. Мотоциклы выбрасывают много выхлопов и создают излишний шум. Но в ходе развития велосипеда как механизма, он не должен превращаться в мотоцикл, как и мотоцикл в автомобиль. Каждый транспорт обладает своими преимуществами, которые у велосипедов представлены в виде максимальной простоты и независимости, которые он показывает.

Сегодня не так просто выбрать велосипед для туристических поездок, ведь на рынке в настоящее время представлено множество моделей. Велосипеды specialized минск и другие города предлагают в различных магазинах, есть и другие качественные варианты. Каким же образом действовать человеку, который хочет заняться велотуризмом, но не знает, чему следует уделить повышенное внимание при выборе соответствующего средства передвижения?

Это лучший стиль катания для горных велосипедов, смотрите affgambler.appspot.com. На них вы сможете:

колесить по территориям парков;

заниматься фитнесом;

ездить по лесу.

Это модели для прогулок с друзьями и настоящих велопутешествий. Чаще всего байки для этого стиля – это короткоходные двухподвесы и хардтейлы. Перед выбором такой модели надо определиться с тем, как именно вы станете её использовать.

Это наиболее прогрессивный вариант горных байков, у которых присутствует подвеска на переднем и заднем колёсах. Такие транспортные средства хороши для трейла и кросс-кантри. Данный стиль катания сегодня очень популярен. И заниматься велопрогулками может любой человек, а не только профессиональный спортсмен. При этом ездить можно по разным спускам, и скорость будет контролироваться вами.

Велосипеды в Минске, как и в любом другом городе, предлагаются самого разного типа. Например, туристические модели. Благодаря большим колёсам в 28 дюймов обеспечивается неплохая скорость, накат. Это позволяет использовать такую технику на асфальтовых трассах, укатанном грунте. Кроссовые байки позволяют преодолеть большие дистанции по лесным массивам. И сил при этом затрачивается меньше, нежели в случае использования моделей с колёсами на 26 дюймов. Это спортивные модели, они имеют аэродинамическую посадку, поэтому на них можно с комфортом путешествовать по ровным трассам. В туристических моделях нередко присутствует амортизационная вилка, позволяющая преодолевать разные неровности.

 

 

Із спогадів українського державного діяча й історика Дмитра Дорошенка: “У Радивилові служив залізничним лікарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, і він охоче пристав до нашої компанії, щоб разом з нами зробити невелику екскурсію до Берестечка і до деяких інших місцевостей на Волині (мова йде про 1911 рік. – В.Я.). Годиться сказати бодай кілька слів про самого Левицького – вже давно небіжчика. Він був з роду графів Рогуля -Левицьких, – але сам зрікся графського титулу, відкинув першу частину свого прізвища, і навіть мало хто знав, що він – граф. Правдоподібно його рід був український, але спольщений. Дістав він прекрасне виховання, чудово володів французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем і справжнім лікарем-гуманістом, другом-опікуном бідноти, серед якої тішився великою любов”ю й популярністю. Я сам це бачив на власні очі під час нашої спільної подорожі. Його повісті й оповідання овіяні духом вищої людяності, зогріті глибоким співчуттям до всіх понижених і покривджених, між іншим з життя жидівської бідноти. Я познайомився з ним у Києві, як з членом ТУПу (Товариства українських поступовців. – В.Я.); він був директором школи для фельдшерів (лікарських помічників), але адміністрація звільнила його за українську пропаганду. Тоді він знайшов собі посаду лікаря на залізниці в Радивилові, на самому австрійському кордоні. Маючи безплатний білет від залізниці, він часто приїздив до Києва і підтримував з київською громадою постійний зв”язок”.

І далі: “З Радивилова залізницею 3 години їзди до станції Здолбуново, там переночували на двірці, і на другий день одна станція їзди – до Рівного. Левицький мав під своїм доглядом у Здолбунові маленьку амбулаторію для залізничників, і там ми й заночували. Коли ми висіли з поїзда і зайшли до станційного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворі, різниця була та, що пацієнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбунові християни, мешканці Здолбунова. Левицький всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама його людяність, його сердечна, щира мова впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довір”ям до лікаря”.

Ще цікаві факти про коло знайомств Левицького, із дещо ранішого періоду.

Перед Великодніми святами 1909 року зі Львова до Києва приїхав Іван Франко. Він не міг без сторонньої допомоги вдягатися, їсти – відмовляли пальці.

У Києві він мав чимало цікавих зустрічей, поповнив свою бібліотеку букіністичними виданнями. Відвезти шановану людину до Львова взявся Дмитро Дорошенко. “Я сказав (видавцеві Чикаленку), що тепер саме я вільний і можу поїхати з Франком до Львова, коли ж не дістану перепустки через границю, то в усякому разі довезу до самої границі, до Радивилова, а там служить при залізниці д-р Модест Левицький, лікар, який напевно легко дістане перепустку і завезе Франка до Львова. Треба лише його попередити. На тому ми й порішили”.

Але на вокзалі в Києві він зустрів Андрія Франка, сина письменника. До пропозиції супроводжувати батька той поставився холодно – у нього були інші плани. “Я по від”їзді Франка сам жалував, – згадував Дорошенко, – що не поїхав з ним, настільки Андрій здався мені несолідним. Та я надіявся, що М.Левицький стріне батька й сина і дасть з ними раду. Так воно, як я потім довідався, і сталось, їзди було поспішним поїздом усього одну ніч”.

Модест Левицький народився 25 липня 1866 р. в селі Вихилівці на Поділлі, неподалік від Проскурова (з 1954 р. Хмельницький). Виховувався в поміщицькій демократичній родині, де розмовляли тільки українською мовою, але знали й німецьку, французьку, польську. Здібності до літературної творчості виявив Модест рано: навчаючись у Кам”янець-Подільській гімназії, п”ятнадцятирічним видав першу збірку оповідань “Граф Мотика”. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, але після 4-го курсу 1888 р. перейшов на медичний, який і закінчив 1893-го.

Знайшов посаду земського лікаря в Ковелі на Волині. Перевіз сім”ю – дружину Зінаїду і сина Віктора. У цей час у Колодяжному, за десяток кілометрів, жила родина Косачів, з якою Левицькі познайомилися. Модест спілкувався з Оленою Пчілкою, її дочкою Лесею Українкою, тим паче, що його викликали до неї як лікаря. Коли в 1895 р. в Ковельському повіті спалахнула холера, взагалі перевіз дружину й сина до Колодяжного.

16 вересня 1895 р. Леся Українка писала з Колодяжного братові Михайлу: “У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді уменшається”. А 15 вересня 1896р. ділилася в листі до матері: “…Ти знаєш, уже при тобі моя нога боліла, на другий день після вашого виїзду вона стала боліти гірше, на третій день ще гірше, надто коли, посидівши який час, я вставала, щоб іти, то вже мусила просить кого-небудь, щоб поміг, бо нога боліла дуже різко і страшно було подумать ступити на неї. Тоді я поїхала до Левицького, не застала його дома, але на др[угий] день він сам приїхав подивитись мою [ногу] і найшов, що біль її не від ут[оми] мускулів, а таки від самого суста[ва], від пораженого місця. Спочат[ку] радив накласти яку нерухому пов”язку, але я не згодилась на таке спішне рішення, і тоді він згодився на компроміс: накласти, як він каже, “нравственную повязку”, с[еб]то лягти на тиждень в ліжко і старатись як можна менше ворушити ногою… Три дні я вже лежу…”.

Того ж 1896 р. Левицькі переїхали на Поділля, в містечко

Окна. Модест видає просвітницькі брошури на медичну, мовознавчу тематику, розвиває в собі літературні здібності. З 1901р. – він постійний автор журналу “Киевская старина”, вміщує оповідання у таких виданнях, як “Літературно-науковий вісник”, “Нова Громада”, “Рада”. У 1904 р. М.Левицького обирають дійсним членом Київського літературно-артистичного товариства. Він отримує місце директора Київської фельдшерської школи на Лук”янівці і за сумісництвом – посаду завідувача Лук”янівським притулком для дітей-сиріт.

У січні 1907 р. М.Левицького заарештовують як сепаратиста, однак у березні він знаходить роботу залізничного лікаря на прикордонній станції Радзивилів (Радивилів). А в червні у видавництві “Просвіта” побачила світ його книжка “Оповідання”, один примірник якої, між іншим, автор подарував М.Грушевському.

В 1911 р. письменник взяв участь в етнографічній експедиції навколишніми селами і містечками. А наступного року разом із родиною переїздить у Білу Церкву.

Але Модесту, очевидно, випало ще не раз бувати на Волині – у роки Української революції він став у Міністерстві шляхів УНР директором культурно-освітнього департаменту, був і головним санітарним лікарем залізниць України, у 1919 р. – радником, затим – головою дипломатичної місії у Греції.

Жив у Польщі, Чехії. Багато писав – оповідання, повісті (“Gloria victis” – 1925, “Людина-звір” – 1927, “Також емігранти”). У 1927 р. переселився з онуком Василем до Луцька (дружина померла). Левицький читав лекції з української мови та етики в гімназії, виступав у “Просвіті”. Не полишав письменницької праці. Часто розповідав гімназистам про Лесю Українку.

Помер 16 червня 1932 р. Коли в 60-х роках у Луцьку вирішили ліквідувати старовинне кладовище на тодішній вулиці Леніна, місцеві українські патріоти зуміли добитися перенесення праху письменника на інше кладовище (у Гаразджі). З нагоди 140-річчя від дня народження Модеста Левицького в Луцьку було видано об’ємистий том матеріалів про нього і його творчість. У Радивилові одна з вулиць у східній частині носить ім’я Модеста Левицького.

Володимир ЯЩУК, краєзнавець, журналіст.